Узагальнення підстав скасування рішень всіх категорій за перше півріччя 2016 року.

 

           Так, по цивільній справі за позовом ОСОБА 1 до товариства з обмеженою відповідальність «Правнича компанія «Справа»», треті особи без самостійних вимог щодо предмета спору на боці відповідача ОСОБА_4 Держземагенства у Вінницькому районі Вінницької області, Вінницька регіональна філія ДП «Центр державного земельного кадастру», про визнання недійсним договору оренди землі, 21.03.2016 року Вінницьким районним судом Вінницької області було винесено ухвалу про залишення позову без руху та надано строк для усунення недоліків протягом п’яти днів з моменту отримання копії ухвали.    

Причиною залишення без руху стало те, що позивач не зазначив третьої особи, інтересів якої стосується даний спір та не надав доказів на підтвердження стягнення витрат на правову допомогу.

В подальшому ухвалою Вінницького районного суду Вінницької області від 28.03.2016 року позов ОСОБА_3 було визнано неподаним та повернено позивачу в зв’язку з не усуненням недоліків позовної заяви.

Колегія суддів апеляційної інстанції не погодилася з рішенням суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Постановляючи ухвалу, що є предметом апеляційного оскарження, суддя вийшов за межі повноважень, наданих йому при вирішенні питання по відкриття провадження по справі, так як ст. 119 ЦПК України не передбачено обовязку позивача надавати докази при поданні позовної заяви, тому суддя, відповідно, не вправі їх вимагати. Позивач самостійно визначає коло осіб, які братимуть участь у розгляді справи. Питання про склад осіб, які братимуть участь у справі, вирішується при попередньому розгляді справи (ст. 119 ЦПК України). Якщо суд при прийнятті позовної заяви, здійсненні судового розгляду встановить, що судове рішення може вплинути на права і обовязки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі в справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору ( абз.1 ч.2 ст. 35 ЦПК України).      

Вирішення питання про стягнення судових витрат в залежності від результатів розгляду справи це обов’язок суду та не є вирішенням позовних вимог (глава 8 ЦПК України), тому й докази понесення стороною таких витрат можуть бути подані до суду протягом усього розгляду справи аж до судових дебатів.

Таким чином, оскільки підстави для залишення позовної заяви без руху не передбачені цивільно-процесуальним законодавством, то відповідно і ухвала від 28.03.2016 року, яка постановлена за результатами ухвали від 21.03.2016, є такою, що не відповідає нормам процесуального права.

Отже, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржувана ухвала постановлена з порушенням норм процесуального права, порядку вирішення питання про відкриття провадження у справі, тому вона підлягає скасуванню з направленням питання про відкриття провадження на новий розгляд до суду першої інстанції.

 

По цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання права власності на спадкове майно в порядку спадкування за законом, судом першої інстанції 17.05.2016 р. винесено рішення, яким позов задоволено, але з ним не погодився ОСОБА_2 і оскаржив його в апеляційному порядку, поставивши питання про його скасування та ухвалення нового рішення про відмову у задоволені позову.

Поставивши під сумнів законність оскаржуваного рішення він посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також на невідповідність висновків суду встановленим по справі обставинам.

Колегія суддів апеляційної інстанції, заслухавши доповідача, представника ОСОБА_3, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції прийшла до такого висновку.

Доводи апеляційної скарги про невідповідність висновків суду встановленим по справі обставинам та порушення норм матеріального права знайшли своє підтвердження в ході апеляційного розгляду справи і за своїми наслідками тягнуть скасування оскаржуваного рішення.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги в повному обсязі виходив із того, що право позивача на спадщину є доведеним.

Проте, за наявності обставин, що підтверджують право позивача на спадщину, колегія не погодитлася з висновками суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, з огляду на наступне.

Судом встановлено, що 13.12.2004 року у віці 80 років померла ОСОБА_7 (а. с. 6). Спадкоємицею майна померлої стала її дочкаОСОБА_8, яка прийняла та отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває в колективній власності КСП «Дніпро», що знаходиться в с. Сокиринці Вінницького району Вінницької області, розміром 1,57 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), що належала спадкодавцеві на підставі сертифікату на право на земельну частку (пай) серії ВН №057831 від 17.04.2000 року (а. с. 9 - 10).

Окрім вказаної вище земельної частки (паю), ОСОБА_7 за життя також володіла, користувалася та розпоряджалася житловим будинком з господарськими будівлями та спорудами, що розташований по вулиці 1 Травня 65, що підтверджується виписками з погосподарської книги, членами господарства в яку вписані: ОСОБА_7, як голова господарства, та її син ОСОБА_2 (а. с. 15 - 17).

ОСОБА_8 померла 14 червня 2009 року, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії I-AM №145026 (а. с. 7), за життя остання свідоцтво про право на спадщину за законом на спадковий будинок, який залишився у спадок після смерті матері (ОСОБА_7В.) не отримала.

Після смерті ОСОБА_8 з заявою про прийняття спадщини до Ямпільської державної нотаріальної контори Вінницької області звернулася її донька ОСОБА_4 (а. с. 8, 46). ОСОБА_5, ОСОБА_10, ОСОБА_6 від прийняття спадщини після смерті ОСОБА_8 відмовились, що підтверджується копією матеріалів спадкової справи № 463/2009 (а. с. 45 55).

Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкування передбачає перехід прав і обовязків від спадкодавця до спадкоємців. За приписами ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обовязки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинялись внаслідок його смерті.

Пунктом 23 постанови Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» №7 від 30.05.2008 року вбачається, що за наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають.У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

Зі змісту п. 3 глави 13 розділу 1 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженогонаказом Міністерства юстиції України №296/5 від 22.02.2012 рокувбачається, що нотаріус на вимогу особи, якій відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, зобов'язаний викласти причини відмови в письмовій формі і роз'яснити порядок її оскарження. У цих випадках нотаріус виносить постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії.

Згідно ч. 2ст. 59 ЦПК Україниобставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Однак, суд не звернув увагу, що згідно постанови державного нотаріуса Ямпільської державної нотаріальної контори Вінницької області від 06.12.2014 року №1363\02-31, ОСОБА_4 відмовлено у видачі свідоцтва, після смерті її матері, про право на спадщину на житловий будинок з надвірними будівлями по вул. 1 Травня 65 в с. Сокиринці, Вінницького району, Вінницької області, через відсутність належних юридичних документів на нього (а. с. 18), в цій постанові відсутня інформація щодо відмови заявнику у вчиненні нотаріальних дій щодо земельної частки (паю) розміром 1,57.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов невірного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в цій частині, при цьому слід зазначити, що позивач не позбавлена можливості оформити своє право на земельну ділянку в позасудовому порядку відповідно до закону.

Крім того, судом не взято до уваги тих обставин, що згідно із записом у погосподарській книзі житловий будинок розташований по вулиці першого Травня 65 в с. Сокиринці Вінницького району Вінницької області станом 01.01.1991 р. відносився до суспільної групи господарств колгоспний двір.

На момент набрання чинності Законом України Про власність головою колгоспного двору була зазначена ОСОБА_11, членами колгоспного двору зазначений її син ОСОБА_2

Відповідно до частини першої статті 120 ЦК УРСР (у редакції, що була чинною на час виникнення правовідносин) майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності.

Згідно із частиною другою статті 123 ЦК УРСР ( у редакції, що була чинною на час виникнення правовідносин) розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.

Відповідно до розяснень, що викладені в пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності, спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме:

          а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до   15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні.  

         б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх  його членів.  

Після смерті ОСОБА_7 спадщина відкрилася лише щодо ½  житлового будинку, розташованого по вул. 1 Травня 65 літера «А» в с. Сокиринці.

 

 

 

Крім того, в матеріалах даного кримінального провадження відсутній протокол автоматизованого розподілу справ між суддями, обов’язковість якого передбачена рішенням Ради суддів України №30 від 26 листопада 2010 року. В разі відсутності даного протоколу вирок винесено незаконним складом суду, а тому підлягає скасуванню.

 

В справі за клопотанням засудженого ОСОБА 1 про зарахування строку попереднього ув’язнення у строк покарання на підставі ч. 5 ст. 72 КК України, ухвалою Вінницького районного суду від 01.03.2016 р. зараховано засудженому ОСОБА 1 строк попереднього ув’язнення у строк покарання з 14.05.2010 р. по 02.07.2010 р. за вироком Вишгородського районного суду Київської області від 16.06.2010 р. на підставі ч. 5 ст. 72 КК України з розрахунку 1 день попереднього ув’язнення за 2 дні позбавлення волі.

Засуджений не погодившись з ухвалою районного суду, подав апеляційну скаргу, в якій просив зарахувати йому крім строку попереднього ув’язнення у строк покарання з 14.05.2010 р. по 02.07.2010 р. за вироком Вишгородського районного суду Київської області від 16.06.2010 р., ще й строк попереднього ув’язнення за попереднім вироком Оболонського районного суду м. Києва від 24.12.2009 р. з 07.10.2009 р. по 11.02.2010 р.

Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 09.06.2016 р. апеляційну скаргу засудженого задоволено частково, ухвалу суду І інстанції скасовано з призначенням у судовому провадженні нового судового засідання.

Суд апеляційної інстанції мотивував своє рішення тим, що ОСОБА 1 засуджений за вчинення особливо тяжкого злочину, а тому відповідно до ст. 52 КПК України участь захисника у кримінальному провадженні є обов’язковою. Разом з тим, суд першої інстанції не дотримався вказаних вимог кримінально-процесуального закону, розглянувши клопотання засудженого у його відсутність та не залучивши до розгляду захисника, чим порушив право засудженого на захист, що відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 412 КПК України є істотним порушенням, яке тягне за собою скасування судового рішення з призначенням у судовому провадженні нового судового розгляду.