Верховний Суд України зробив висновок щодо користування житлом

Верховний Суд України

Іменем України

Постанова

18 листопада 2015 року м.Київ №6-1835цс15

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду в складі:

головуючого — Романюка Я.М.,

суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Лященко Н.П., Ю.Л.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом будинкоуправління №9 Макарівської квартирно-експлуатаційної частини району Міністерства оборони до Особи 7, треті особи: Городоцька селищна рада Радомишльського району Житомирської області, Макарівська квартирно-експлуатаційна частина, про виселення без надання іншого житлового приміщення; за зустрічним позовом Особи 7 до будинкоуправління №9 Макарівської квартирно-експлуатаційної частини району Міністерства оборони, треті особи: Городоцька селищна рада, Макарівська квартирно-експлуатаційна частина, про визнання права користування житловим приміщенням за заявою Особи 7 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20.05.2015,

ВСТАНОВИЛА:

У травні 2014 року будинкоуправління №9 Макарівської КЕЧ району Міноборони звернулось до суду з позовом до Особи 7, треті особи: Городоцька селищна рада Радомишльського району Житомирської області, Макарівська КЕЧ, в якому просила виселити Особу 7 із квартири за Адресою 2 у смт.Городок Радомишльського району без надання іншого житлового приміщення на підставі стст.387, 391, 785, 810, 821 ЦК та ст.99 ЖК Української РСР. Позовні вимоги обгрунтовано тим, що 6.09.2013 між ним як особою, за якою закріплено на праві повного господарського відання будинок за Адресою 1 у смт.Городок Радомишльського району, таОсобою 7 укладено договір найму тимчасового короткострокового користування вищевказаної двокімнатної квартири площею 44,74 м2 строком з 28.08.2013 до 28.02.2014. У зв’язку із закінченням строку дії договору відповідачці було запропоновано звільнити займане житло та здати наймодавцю в установленому порядку, проте їх відповідачка залишила без відповідного реагування. На думку позивача, безпідставне та незаконне проживання відповідачки у спірній квартирі перешкоджає наданню цього житла військовослужбовцям та їхнім сім’ям.

Не погоджуючись із позовом будинкоуправління №9 Макарівської КЕЧ району МОУ Особа 7 звернулася до суду із зустрічним позовом, у якому просила визнати за нею право користування спірним житловим приміщенням.

Рішенням Радомишльського районного суду від 17.12.2014 у первісному позові відмовлено, зустрічний позов задоволено. Визнано за Особою 7 право користування житловим приміщенням — двокімнатною квартирою, яка розташована за Адресою 1.

Рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 4.03.2015 рішення суду першої інстанції скасовано, первісний позов задоволено, у зустрічному позові відмовлено.

Ухвалою ВСС від 20.05.2015 касаційну скаргу Особи 7 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду заяві Особа 7 просить скасувати судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме стст.64, 65, 99, 125 ЖК УРСР.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах ВС дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.

На підставі ст.3604 ЦПК ВС скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судами встановлено, що будинок за Адресою 1 в смт.Городок Радомишльського району Житомирської області перебуває у власності МОУ і знаходиться на балансі будинкоуправління №9 Макарівської квартирно-експлуатаційної частини району МОУ.

1.11.77 батько Особи 7, Особа 8, отримав ордер на право вселення в квартиру за Адресою 1 разом із сім’єю, до складу якої входила і Особа 7. Після вселення вся сім’я була зареєстрована в спірній квартирі та проживала в ній. В 2006 році батько позивачки Особа 8 помер, а Особа 7 продовжувала проживати в квартирі, проживає в ній до цього часу.

6.09.2013 між Макарівською КЕЧ району МОУ та Особою 7 укладено договір найму зазначеної квартири на строк до 28.02.2014.

4.03.2014 Макарівською КЕЧ району МОУ було направлено Особі 7 попередження про те, що термін дії договору найму даної квартири продовжуватися не буде, так як дана квартира включена до числа службових приміщень згідно з рішенням МОУ від 14.03.2013 №303/4/16/488, відповідно до якого відповідач за первісним позовом повинен був розрахуватись, звільнити займане приміщення та передати його будинкоуправлінню №9 до 15.04.2014.

Відмовляючи у позові Макарівської КЕЧ району МОУ та задовольняючи зустрічний позов суд першої інстанції виходив із того, що стст.810, 821 ЦК та ст.99 ЖК УРСР не поширюються на спірні правовідносини, а відтак позовні вимоги в межах їх обгрунтування не підлягають задоволенню у зв’язку з їх безпідставністю, а вимоги про визнання права користування спірним житловим приміщенням за зустрічним позовом підлягають задоволенню, виходячи з аналізу стст.64, 65 ЖК УРСР та керуючись обставинами вселення позивачки в спірну квартиру, тривалість її проживання в ній, а тому остання у встановленому законом порядку вселилася в спірну квартиру та набула право користування нею.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову Макарівської КЕЧ району МОУ та відмову у зустрічному позові, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що строк договору найму спірної квартири закінчився, позивачем було надіслано відповідачу за позовом Макарівської КЕЧ району МОУ повідомлення про виселення, що залишилося без реагування, та, окрім того, ордер на поселення у спірну квартиру Особі 7 не видавався, а тому застосуванню підлягає ст.109 ЖК УРСР.

Проте в наданих для порівняння:

• постанові від 11.07.2012 ВС керувався тим, що у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов’язки за договором найму житлового приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім’ї наймача (чч.1, 2 ст.64 ЖК УРСР), крім того, особи, які вселилися до наймача, набувають рівного з іншими членами сім’ї права користування житловим приміщенням, якщо особи вселилися в житлове приміщення як члени сім’ї наймача та якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім’ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування житловим приміщенням (ст.65 ЖК УРСР). Враховуючи вищевикладене, під час вирішення спору про право користування житловим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з’ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім’ї наймача та інші обставини, що мають значення для справи;

• ухвалі ВСС від 13.04.2011, наданій як приклад неоднакового правозастосування, суд дійшов висновку про те, що Особа 6 та його донька Особа 8 належать до кола осіб, перелічених у ст.125 ЖК УРСР, а відтак відсутні підстави для задоволення позову військового прокурора Полтавського гарнізону про виселення без надання іншого житлового приміщення.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, викладеному у постанові ВС щодо застосування у подібних правовідносинах стст.64, 65, 99, 125 ЖК Української РСР.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить із такого.

Відповідно до чч.1, 2 ст.64 ЖК УРСР члени сім’ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов’язки, що випливають з договору найму житлового приміщення. До членів сім’ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім’ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом ст.65 ЖК УРСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім’ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним житлове приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. У такому випадку особи, що вселилися в житлове приміщення як члени сім’ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім’ї права користування житловим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім’ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування житловим приміщенням.

Згідно зі ст.125 ЖК УРСР до осіб, яких не може бути виселено із службових жилих приміщень без надання іншого житлового приміщення відносяться, зокрема, члени сім’ї померлого працівника, якому було надано службове житлове приміщення.

Як встановлено судом першої інстанції, 1.11.77 батьку Особи 7, Особі 8, було видано ордер на спірну квартиру, в який було включено і Особу 7, після чого сім’я була зареєстрована в спірній квартирі та проживала в ній.

У 2006 році Особа 8 помер, а Особа 7 продовжує проживати у спірній квартирі.

Отже, висновок судів апеляційної й касаційної інстанцій про те, що Особа 7 не має права користування спірною квартирою у зв’язку з відсутністю у неї ордера на поселення, є помилковим.

За таких обставин рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Керуючись пп.1, 4 ст.355, п.1 ч.1 ст.3603, чч.1, 2 ст.3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву Особи 7 задовольнити.

Рішення Апеляційного суду Житомирської області від 4.03.2015 та ухвалу ВСС від 20.05.2015 скасувати та залишити в силі рішення Радомишльського районного суду від 17.12.2014.

Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.